Випуск 16 (2018)
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Перегляд Випуск 16 (2018) за Назва
Зараз показуємо 1 - 20 з 20
Результатів на сторінці
Налаштування сортування
- ДокументАксіологічна ієрархія земного і космічного у творах Олеся Бердника(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Смаглій, ІлонаУ статті досліджена аксіологічна ієрархія у творах О. Бердника, оприявлена в образах земної і космічної площин, на прикладі малої і великої прози. Простежується образ онтологічного шляху людства, переосмислений у філософському, антропологічному, естетичному ключах, пошук письменником нових шляхів формуванні гармонійної, високодуховної особистості в межах художньої дійсності. З’ясовано, що у творах О. Бердника несприйняття індивідуальних цінностей іншими часто ставить носія в позицію божевільного. Думки і світогляд героїв випереджають свій час, а їхні оригінальні точки зору не знаходять підтримки в інших. Висвітлено, що їжа і напої постають кодами матерії, земного обмеженого існування, з якого хоче вирватися герой. У проаналізованих творах зафіксовано їжу і напій як складові ланки “земного” в опозиції до духовних звершень. Інтерпретована традиція спокуси духу через матерію ламається оновленою свідомістю героя. Для підкреслення винятковості героя письменник часто вдається до гіпербол, використовуючи втаємничення коду краси. Концентруючи увагу на нерухомості, застиглості краси антагоніста, письменник протиставляє його протагоністам, які постійно змінюються, прагнуть вийти за межі. Визначено, що домінантною із земних цінностей після людини є природа, втілена у творах на рівні дихотомії людина – природа. Письменник протиставляє деструктивні механізми, міста гармонійному середовищу лісу, парку, де герой-мислитель може осягнути себе. Природа в його творах існує як живий простір, що вміщує естетику на рівні гармонії ліній і образів, а також духовно-містичне наповнення. У художніх координатах виокреслюється концепція цілісного світу-кристалу, кожна із граней якого є окремим виміром. Зауважено, що у творах О. Бердника наявні рушійні трансцендентні сили світопорядку. Захоплення письменника східними і західними філософськими вченнями, у тому числі буддизмом і зороастризмом, викристалізувалося в олюднених постатях, що втілили собою боротьбу двох початків. Боротьба темних і світлих сил у творах письменника завершується перемогою світлих сил у циклічному колообігу.
- ДокументБінарність естетичних категорій у художньому наративі на медичну тематику(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Вещикова, ОленаСтаттю присвячено бінарності естетичних категорій “трагічного” й “комічного”, “прекрасного” й “потворного”, “гармонійного” й “хаотичного”, “піднесеного” й “низького” у творі Гевіна Френсіса “Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п’ят”. Мета статті – простежити, як специфіка авторської свідомості впливає на розгортання змісту естетичних категорій в сучасному художньому наративі на медичну тематику. Першоособовий наратор-медик у творі висловлює власну точку зору на сприймання тих естетичних феноменів, які традиційно сприймалися як огидні, потворні або низькі. У дослідженні з’ясовано, що автор активно задіює наративну стратегію використання інтертекстуальності й інтермедіальності, що надає оповіді на медичну тематику специфічного естетизму. Інтенція наратора – продемонструвати свої художні смаки, сформовані на власному досвіді, тим самим маніпулювати читацькою рецепцією і переконати читача, що медицина може бути естетичною. Якнайповніше інтермедіальна наративна стратегія розкривається при апелюванні до творчості Леонардо да Вінчі, який приділяв значну увагу вивченню анатомічної структури і нормальної фізіології людини. Г. Френсіс апелює і до художніх творів, натхненням до появи яких були хірургічні втручання. Специфіка медичного наративу зумовлює порушення тем, табуйованих у повсякденному дискурсі. Автор не смакує фізіологічні подробиці, а презентує їх у такий спосіб, щоб у читача не виникло відрази, поєднує низьке з комічним. Бінарність естетичних категорій розкривається через особливості сприйняття реципієнтом. Краса втілюється у складності й економності будови людського тіла та його гармонійності, що розкривається через доцільність. Намір автора — справити сугестивний вплив на читача, викликати в нього позитивні емоції, сформувати особливий погляд на людський організм як естетичний феномен. Зміст естетичних категорій “прекрасного”, “потворного”, “низького”, “трагічного”, “комічного” у творі переосмислюється і трансформується, набуваючи нових відтінків.
- ДокументВтілене розуміння у когнітивних дослідженнях художньої семантики(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Москвичова, ОксанаСтаттю присвячено дослідженню специфіки відтворення дійсності у поетичній моделі світу, якою вона постає у британських поетичних текстах ХІХ-ХХІ століть, шляхом лінгвопоетичного аналізу лексико-семантичних тропів як вербальних засобів актуалізації когнітивних процесів формування поетичної моделі світу, а також виявленню аксіологічно забарвлених глибинних смислів, специфічних для когнітивного стилю поетів британського романтизму, модернізму і постмодернізму, шляхом лінгвокогнітивного і поетико-когнітивного аналізу визначеної тропеїки. З позиції когнітивної лінгвістики та когнітивної поетики поетичний текст окреслюється у статті як втілення у поетичній творчості результату когніції поета та його інтерпретації оточуючої дійсності крізь призму свого фізичного та соціально-культурного досвіду. Згідно з основними положеннями когнітивної лінгвістики, когнітивна поетика акцентує увагу дослідників поетичних текстів на метафоричності людського мислення, на його художності та образності, завдяки яким можлива концептуалізація дійсності людиною з опорою на її тілесний та сенсомоторний досвід. У реконструкції поетичної моделі світу британських поетичних текстів ХІХ – ХХІ століть звертаємось до сутності поезії та поетичного тексту, до специфіки відтворення дійсності у межах поетичного тексту, до естетичного аспекту поезії та до лінгвокомунікативних особливостей поетичного тексту. Стаття є актуальною у світлі тенденцій сучасних поліпарадигмальних досліджень, оскільки є узагальненням і систематизацією трьох лінгвістичних парадигм (лінгвопоетичної, лінгвокогнітивної і поетико-когнітивної), спрямованих на побудову поетичної моделі світу як конструкту, у якому втілено глибинний смисл поетичних текстів у різні культурно-історичні періоди. Мета, завдання, результати й висновки статті обумовлені розкриттям специфіки поетичного світосприйняття, втіленої у поезії британського романтизму, модернізму і постмодернізму.
- ДокументЕстетика і політика в романі А. Франса “Боги жадають”(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Динниченко, ТетянаУ розвідці досліджуються художні засоби репрезентації взаємозв’язку суспільно-політичних та естетичних концепцій в період Французької революції 1789-1794 рр. в романі А. Франса “Боги жадають” (“Les Dieux ont soif ”, 1912). На естетичні канони у певному суспільстві у певний історичний момент впливають численні фактори, а в періоди масштабних соціальних зсувів визначальний вплив має політика. Велика французька революція, як радикальний “перехід від однієї моделі нації до іншої”, “спричинила швидке перенесення сакральності з монархічного на національне, з релігійного на політичне, з божественного на історичне” (П. Нора). Своєрідним корелятом умонастрою суспільства у передреволюційний період став новий класицизм XVIII ст. – “третє-прошарковий” (Б. Гейман), зорієнтований на служіння суспільству як колективу громадян, ідеалам свободи і справедливості. Через спорідненість ідеологічних векторів суспільно-історичного руху і нового класицизму, останній, набувши у 1789-1794 рр. форми “французького революційного класицизму” (Д. Наливайко), перебрав на себе роль “трибуна” у політичній боротьбі. “Боги жадають”, будучи політичним романом, є одночасно й “романом про художника” (Н. Бочкарьова), характерною ознакою якого є поєднання маркерів реального життя з маркерами мистецтва і наявність героя-митця, що творить у хронотопі культури. А. Франс, візуалізуючи в романі сплав естетики й політики в період Великої французької революції, використовує два художні засоби: ретельно вимальовує “естетичне” тло політичних подій (мистецькі деталі стають маркерами революційних змін у житті і свідомості суспільства) і створює виразний образ митця-“політика” (крізь призму свідомості Еваріста Гамлена – художника і судді Трибуналу – відтворюється процес утвердження в суспільстві нових естетичних канонів під впливом політики). Цей образ художника-ідеолога у творі, поєднуючи мистецтвознавчий дискурс й активну політичну позицію, дозволяє репрезентувати засади французького революційного класицизму як прикладу нерозривного поєднання естетики і політики.
- ДокументЕстетичний режим сучасності: поняття краси в новітньому німецькому філософсько-літературному дискурсі(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Маценка, СвітланаУ статті порушено проблему ролі естетичної категорії краси в новітньому німецькому філософсько-літературному дискурсі. Покликаючись на вагомість феномену краси в класичний період розвитку німецької літератури та його ідеалістичне і піднесене тлумачення Ф. Шиллером (краса – це свобода), Й. В. Ґете (латентна символічність красивого й зустріч скінченого та необмеженого всередині чуттєвого світу), Ф. Гельдерліна (гуманістичність краси), представлено сучасні розмисли про красу філософів і письменників, які виявляють амбівалентність феномену краси як надзвичайно поширеного в сучасній культурі, який проте втратив свою трансцендентність. Проаналізовано працю “Порятунок красивого” німецького філософа корейського походження Бьюн-Чул Хана, який обґрунтовує в ній сучасну “естетику гладкого” як виявлення сутті “позитивного суспільства”, котре прагне якомога більше усунути негативність, пов’язану з переживанням красивого (захоплення, ураження, зворушення). Тому досвід красивого, стверджує філософ, сьогодні не можливий, наштовхуючись на уподобання і лайки. Сучасні письменники критично реагують на поширені у суспільстві маніпулятивні суспільні технології, які впроваджуються в життя під гаслом краси. Помітно, однак, що за нинішніх умов сформулювати “додаткову моральну вартість” краси, яка хоч якось наближалася б до класичного ідеалу, надзвичайно складно. Про це йдеться у текст під назвою “Краса і краю їй немає” (“Schönheit und kein Ende”) Райнгарда Їрґля. На поетичне як на прихисток краси сподівається швейцарська літературознавиця та письменниця Ільма Ракуза. Відзначено, що про красу розмірковують саме ті письменники, які у своїй творчості керуються особливою естетичною програмою бачення. Ірма Ракуза належить до тих, хто сприймає світ очима, відтворюючи несподівані прояви звичайного і щоденного за допомогою модерністських технік і надзвичайно гнучкої та музичної мови, яка, незважаючи на стислий обрис і швидкі асоціації, ніколи не віддаляється від буденної мови, спресовуючи її таким чином до неймовірної щільності. В. Ґенацино діагностує “розвалювальність краси” у світі (есе “Von der Bruchbudenhaftigkeit des Schönen”). За таких умов чиста суб’єктивність сама стає складовою краси. Суб’єктивність як інстанція краси має бути постійно дуже уважною, щоб всередині некрасивої реальності віднайти красу. Тільки мистецтво для В. Ґенацино все ще залишається таким місцем, де людське Я може примиритися з реальністю. Тож письменники приходять до утвердження “літературної краси” у світі, де “про красу забули” (В. Ґенацино).
- ДокументЕстетичні акценти в міфопоетиці щоденників Галини Пагутяк і Тоніно Ґверри(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Бокшань, ГалинаМета статті – виявити естетичні акценти в міфопоетиці щоденників Г. Пагутяк і Т. Ґверри та визначити типологічну схожість у діаріушах письменників. Актуальність дослідження пояснюється браком розвідок, присвячених вивченню творів обох митців у компаративному аспекті. Увагу зосереджено на експлікації та імплікації естетичних феноменів у щоденниках Г. Пагутяк і Т. Ґверри, у яких виразно оприявнюються типологічні паралелі. Передусім акцентується подібність на жанровому рівні: саме щоденникові записи сприяють фіксації духовно-автобіографічного досвіду схильних до “добровільного екзилю” письменників. Підкреслюються біографічні паралелі, що полягають у виборі місця для усамітнення: обидва автори віддають перевагу територіям, наділеним “герметичністю” й атрибутами райських топосів. Наголошується, що в діаріушах Г. Пагутяк і Т. Ґверри естетичні категорії прекрасного й потворного ототожнюються з міфологічною опозицією природного та штучного, у них протиставляються природа та цивілізація, а в сучасному прогресі вбачається загроза для справжності. З’ясовується, що естетичні цінності Г. Пагутяк і Т. Ґверри мають орієнтальний вектор: обидва митці вбачають у культурі Сходу взірець космічної гармонії і мають пієтет до творчості Сей Сьонагон. Типологічні паралелі оприявнюються й у тому, що явища природи письменники сприймають як об’єкти, наділені іманентним естетичним значенням: вони фіксують у щоденникових нотатках спостереження за довкіллям, які відображають властиве міфомисленню сприймання душевних станів як утілення природних циклів. Помічено аналогії у творчості Г. Пагутяк і Т. Ґверри на образному рівні, зокрема, образ саду в художній прозі української письменниці стає лейтмотивним і набуває значення міфопоетичного символу, а в щоденниках італійського митця він відображає його інтерес до облаштування у Пеннабіллі “Саду забутих плодів”. Висновується, що щоденники Г. Пагутяк і Т. Ґверри оприявнюють схожість їхніх естетичних смаків, цінностей та ідеалів, а також типологічну подібність на жанровому, тематичному й образному рівнях.
- ДокументЖивоподобие или иконоподобие? Разное понимание красоты религиозного искусства у представителей русских интеллектуальных элит XIX века(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Вальчак, ДоротаПитання “іронічності” та “живоподобія” як основного критерію оцінювання художньої вартості ікон має в Росії довгу історію. Уже в XVII столітті багато іконописців починають використовувати у своїх роботах характерні для західного реалістичного живопису стилістичні засоби — світлотіньове моделювання та портретність. Бувало навіть, що замість традиційних темперних іконописці працювали олійними фарбами. На думку польської дослідниці Барбари Домб-Каліновської, уже під кінець XVII століття на Русі поступово зникає традиційне розуміння теології ікони, відповідно до якого вона повинна бути якнайбільше наближеною до свого “Першообразу”, що розглядається як божа іпостась представленого на ній образу. У написаному в другій половині XVII століття трактаті про іконопис іконописець Йосип Владимиров рішуче захищав так зване “живоподобіє”, вважаючи, що ікона повинна якнайкраще передавати не божественну сутність святої особи, а її фізичний вигляд. Автор цієї статті намагається показати, що в результаті щораз меншого розуміння теології ікони в XVIII—XIX століттях у свідомості російських еліт, які перебували під впливом західної цивілізації, відбувалося стирання кордонів між іконічністю та живоподобієм, між іконою і картиною. Російська інтелігенція, естетичні погляди якої формувалися переважно під впливом західноєвропейського реалістичного малярства, захоплювалася красою картин Рафаеля Санті й академічним релігійним живописом Олександра Іванова, Василя Полєнова та Івана Крамського, відкидаючи при цьому російські ікони як малоестетичні, а часом навіть бридкі. У статті підкреслюється той факт, що прихильниками світського релігійного живопису були Микола Гоголь, Микола Чернишевський, Олександр Герцен і Федір Достоєвський.
- ДокументКольоровий код поезії Наталки Нікуліної(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Кулакевич, ЛюдмилаПроаналізовано особливості використання кольору в поезії Наталки Нікуліної. Визначено, що колір входить у систему образів, які утворюють поетичну модель світу. Кольоровим центром лірики є тріада білий/червоний/чорний. Виявлено, що у віршах дніпровської поетеси білий колір є для її ліричної героїні насамперед символом чистоти/безгрішності і щирості, довершеності світу. Червоний колір найчастіше реїфікований наскрізними концептуально навантаженими образами калини і вогню. Останні як еквіваленти червоного кольору екстраполюються на внутрішній світ ліричної героїні, виявляючи її соціальну і духовну активність, генетичне неприйняття життєвої знерухомленості. Домінування червоного кольору й образів, які у свідомості українців традиційно із ним пов᾿язуються (калина, вогонь, мак), є матеріалізованим відображенням темпераменту ліричної героїні. Темпераментність героїні, її жага повноти життя, усвідомлення нею боротьби як іманентного людського стану виявляються через систему метафор із семантикою вогню, а горіння інтерпретується як питомо людська риса. Лірична героїня внутрішньо відчуває вітальність червоного кольору, тому споглядання / малювання червоної калини постає для таким собі терапевтичним прийомом, який дозволяє відволіктися від смутку. З᾿ясовано, що чорний колір в поезії Н. Нікуліної найчастіше є візуальним маркером емоційної пригніченості/занепаду ліричної героїні. Депресивні настрої в поезії Наталки Нікуліної зумовлені її науковою і творчою недооціненістю, та найголовніше – незатребуваністю як за радянських часів, так і в часи незалежності України. Акцентовано, що в поезії Н. Нікуліної традиційні для української культури кольори в поєднанні з різними образами, що підсилюють код кольору, транслюють широкий спектр смислів. Естетика кольору у творчості дніпровської поетеси зумовлена не тільки національними стереотипами, але й архетипним його відчуттям. Відповідно кольорова тріада транслює емоційно-психологічні і світоглядні особливості ліричної героїні і, певною мірою, самої поетеси.
- ДокументКолір жіночої краси у сучасній англомовній та російськомовній рекламі(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Горлачова, Вікторія; Хейлик, ТетянаСтаття присвячена розгляду колірних уявлень про жіночу красу, що представлені в текстах сучасної англомовної та російськомовної реклами декоративної косметики. В якості матеріалу для аналізу були обрані рекламні тексти засобів декоративної косметики популярних брендів. Для досягнення мети роботи автори залучили метод суцільної вибірки, описовий метод та прийоми компонентного аналізу. І в англомовному, і в російськомовному рекламному дискурсі спостерігається тенденція до розширення колірного словника завдяки запозиченням, створенню нових кольоропозначень власними засобами мовного коду. Англомовний рекламний текст містить значну кількість франкомовних запозичених кольоропозначень, а російськомовна реклама, в свою чергу, піддається впливу англомовних текстів (багаточисельні приклади колірних англіцизмів, запозичені дериваційні та синтаксичні моделі складних кольоропозначень). Найбільша кількість лексичних запозичень в російськомовному колірному словнику спостерігається при визначенні тону шкіри. В англомовній рекламі декоративної косметики колірний ряд, визначаючий відтінок шкіри жінки значно ширший, аніж російськомовний аналог. В російськомовній рекламі фарб для волосся, переважна кількість кольоропозначень, зафіксованих нами, репрезентують саме світлі або руді відтінки. І в англомовному, і в російськомовному рекламному дискурсі гарними вважаються чорні вії (один з показників сексуальної привабливості жінки). Традиційним в російськомовному та англомовному рекламному дискурсі є порівняння губ з квіткою, солодощами, фруктами, алкогольними напоями, абстрактними поняттями, що пов’язані з коханням та романтичними відносинами. Колірні вподобання щодо тону жіночих губ в англомовній та російськомовній рекламі дещо не співпадають. Англомовна та російськомовна реклама репрезентує стандарти жіночої краси, спираючись на етнокультурне сприйняття образу жінки, її ролі в сучасному суспільстві та мовному колективі (серед паттернів поведінки сучасної представниці жіночої статі чітко простежуються два сценарії “пасивний” та “активний”).
- ДокументМотив абсолютной власти в современной исторической прозе Беларуси и Британии(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Лиденкова, ОльгаІсторична проза на цьому етапі є одним з найбільш популярних і затребуваних жанрів як серед критиків, так і серед читачів, і представлена все зростаючою кількістю дуже різнопланових як в типологічному, так і в художньому відношенні творів. Одночасно серйозні позитивні зміни відбуваються в сприйнятті жанру критиками і літературознавцями. У зв'язку з цим актуальним є компаративне дослідження текстів білоруських і британських авторів з метою виявлення як загальних, так і специфічних для окремих літератур тенденцій розвитку жанру, що відбиває сучасні пошуки в області художньої форми. Одним з важливих аспектів подібного дослідження є вивчення універсальних для жaнра тим і мотивів, одним з найбільш значимих з яких є мотив влади, що недивно, оскільки саме ієрархія пронизує усе суспільство, об'єднує його. У цій статті уперше проводиться комплексне компаративне дослідження мотиву влади в історичних творах британських і білоруських авторів. На матеріалі творів Х. Мэнтел, П. О'Брайана, П. Баркер, Л. Рублевской, А. Аркуша, В. Орлова, К. Тарасова і багатьох інших цей мотив розглядається в одному зі своїх головних проявів, а саме абсолютній владі. Досліджуються концепції "золотого століття" і "ідеального государя", простежується шлях особових трансформацій героїв. Окрема увага приділяється варіантам деконструкции героизированных образів правителів минулого і темі "маленької людини", роль якої стає усе більш значимою для сучасних авторів. Виявляється зв'язок мотиву влади з різноманітними художніми проявами історичної травми в творах, що вивчаються, що, зокрема, проявляється в складній взаємодії понять "власть" – "свобода" Авторські трактовки теми влади яскраво виявляють зростання у творах ролі ідеологічного, аксіологічного, філософського компонента на сучасному етапі розвитку жанру, що нерідко виражається засобами притчової образності, умовно-символічним прийомам, вільному обігу з категорією часу.
- ДокументНовели Богдана Мельничука: грані трагічного(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Дашко, НаталіяНа матеріалі творів циклу “Меридіан крізь серце і село” і документальної новели “Дзвони 1920-го”, що ввійшли до збірки “Суд без суду”, у статті розглядається специфіка вираження трагічного в новелістиці Богдана Мельничука. Серед основних ознак трагічного - наявність трагічного конфлікту, що має непередбачуваний фінал (найчастіше несподівана, іноді безглузда смерть); наявність трагічних образів героїв, внутрішній світ яких під впливом зовнішніх обставин зазнає деформації й розщеплення; розгортання мотивів трагічної помилки й провини й безпосередньо пов’язаного з ними мотиву трагічної кари, екзистенційних мотивів, в основі яких бінарна опозиція “життя-смерть”, коли смерть постає як кара, фатум, звідси мотив трагічної приреченості людини й невідворотності її долі. Акцентується трагічна тональність кожної новели, що підсилюється завдяки використанню трагічних образів-символів (наприклад, яру, криги, плити, які розкриваються в прямому й метафоричному значенні й винесені в назви однойменних новел “Яр”, “Крига”, “Плита”), художніх деталей, міфологем. Особлива увага приділяється художнім деталям (зоровим і звуковим), що увиразнюють трагічне світовідчуття героїв, їхні внутрішні переживання. Значним семантичним змістом у контексті поетики трагічного наповнена міфологема води, яка реалізується сукупністю художніх інваріантів (ріки/ставка, дощу, криги, мокрого снігу, інею, роси, сліз (як прояв найбільших страждань, розпачу й болю)), що часто наповнені мортальним змістом. Важливим елементом, пов’язаним із міфологемою води, є образ криниці, який набуває архетипічного значення межі, переходу від життя до смерті. Проаналізовані новели дають підстави стверджувати, що Б. Мельничук гостро відчуває трагічне існування людини у світі, що зумовлює його тяжіння до експресіоністичних засобів зображення трагічного й наближає до стефаниківської манери письма.
- ДокументОбраз Петра Калнишевського як людини-прагматика в контексті історії України(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Ласкава, ЮліяУ статті досліджено поняття “прагматичної людини” у філософській та літературній науковій інтерпретації. Зокрема, встановлено, що прагматизм є категорією, котру дослідники відносять до одного з видів людського світогляду. Констатується, що дана риса у людини зумовлює пряме співставлення знання і правди до життя і дії; прагматичність зумовлює оформлення специфічних суджень про значущість ідей, суджень, гіпотез у відповідності до їх здатності задовольнити власні та суспільні потреби й інтереси у найбільш прийнятний і раціональний спосіб. Акцентується увага на тому, що така людина все робить тільки з позиції доцільності й прагматичної вигоди, задля недопущення бездумних власних дій. Відзначено, що дана риса людської природи широко відображається у художній літературі. Однак, якщо у науково-філософській інтерпретації означене поняття виступає як певна синтеза, яка є сугубо теоретичною, то літературна інтерпретація, якщо вона базується на чітких історичних фактах та подіях, формує більш значуще та чітке описове трактування тієї чи іншої історичної постаті. А надто, якщо це стосується постаті особи, котра вплинула на суспільно-політичні процеси українського народу, який не мав власної держави до к. ХХ ст. Однак у науковому доробку констатується, що відсутність своєї державності не вплинула на формування власної національної еліти, яку у ХVІІІ ст. репрезентувала козацька старшина, яка вбачала за необхідність створення власної держави. Останній кошовий отаман Запорізької Січі – П. Калнишевський – став своєрідним символом боротьби українського народу за творення власної держави. Саме тому, метою наукового доробку став аналіз образу П.Калнишевського з позиції людини-прагматика у художній літературі. Тобто особистості, яка намагалася бути критично мислячою та незаангажованою стосовно тих суспільно-політичних реалій, котрі були характерні для українських земель у кінці ХVІІІ ст. Акцентується увага на тому, що дослідження постаті та поведінкових рис останнього кошового отамана є вкрай актуальною темою, котра потребує подальшого дослідження. Встановлено, що образ П. Калнишевського в художній літературі трактується письменниками майже одностайно. Тобто кошовий отаман виступає прагматичною людиною, котра розуміла безвихідність ситуації, яка склалася на той час. У статті досліджено та аргументовано розкрито постать П.Калнишевського за допомогою аналізу текстів авторів, які присвятили цьому свій доробок, зокрема як людини-патріота, яка намагалася за будь-якої ціни врятувати козацтво як стан. Встановлено, що дана риса якраз і виступає наріжно у формуванні ідеалу ватажка як людини-прагматика у контексті історії України.
- ДокументПоетика тілесності в американській літературі XIX–XX століть(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Лисанець, ЮліяУ статті досліджено поетикальні засоби репрезентації тілесності в літературно-медичному дискурсі американської літератури. Простежено трансформацію парадигми людської тілесності у прозі США XIX-XX століть. Категорія тілесності як спосіб самоусвідомлення, освоєння і сприйняття світу становить одне з ключових естетико-філософських понять, що обумовлює буття людини, її свідоме “Я”. Дослідження проблеми тілесності і вивчення її репрезентації у художній літературі розкриває особливості картини світу окремого твору, літературного напряму і національного світогляду в цілому. Наукова розвідка є першою спробою з’ясувати специфіку втілення категорії тілесності у літературно-медичному дискурсі американської прози в діахронії. Парадигма тілесності в літературно-медичному дискурсі прози США базується на проблематизації категорій прекрасного і потворного, здоров’я і хвороби, норми і патології. У ході дослідження виявлено, що починаючи з другої половини XIX століття категорія тілесності пройшла ряд художніх трансформацій, що знайшли відображення у літературно-медичному дискурсі прози США. Поетика тілесності в американській прозі XIX-XX століть виявляє ряд наративних модифікацій: тіло як іманентно недоторканний носій екзистенції людини; маргіналізоване тіло із вродженими чи набутими вадами як засіб викриття суспільних вад; тіло як полігон для медичних експериментів; мотив страху втратити автономію тіла як метафора позбавлення власного “Я”; редукція індивідуальних характеристик тіла шляхом метонімічного заміщення.
- ДокументПрекрасне і потворне у ранній ліриці Максима Рильського: порівняння з вибраною поезією Джонатана Свіфта(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Смольницька, ОльгаСтаття вперше пропонує зіставлення естетичних категорій прекрасного і потворного у ранній ліриці Максима Рильського і вірші Джонатана Свіфта “Філліс, або Поступовування у Любові”. Оскільки Дж. Свіфт уже залучений до українського контексту і належав до епохи, яка цікавила М. Рильського, наявне звернення до англомовного дискурсу. Це мотивується і знанням М. Рильським англійської мови. В обох авторів помічено висміювання виродженого любовного жанру, штампованої романтики, пародіювання, а також неприкрашене змалювання аморальності. У М. Рильського також вичленовано вплив французького декадансу, на що звернено особливу увагу. Пропонуються методи компаративного літературознавства, перекладознавства, тезаурусний, ґендерологічний, символогічний аналіз, звертається увага на історичний контекст. Виокремлено концепти: гріх, отрута та ін., синтез Еросу і Танатосу. Акцентується увага на взаємозв’язку з лірикою О. Блока. Також аналізуються високе і низьке, добро і зло, трагічне і комічне, справжнє і штучне (підробка), краса і красивість, декоративність у М. Рильського, тощо. На перший план виходять постаті богемного естета, героя і антигероя (диявол і ліричний герой; Гамлет і Полоній), продажної жінки в різних іпостасях – від Кармен як романтичної героїні до повії. Аналізуються “вічні образи” у М. Рильського. Досліджено й шекспірівський дискурс у поета. Виокремлено аристократизм, іронію, творчість висвітлено як сублімування. Розглядається особливий стан екстазу, уперше у віршах М. Рильського виокремлено гіпнагогію. Доведено, що сакральне може замальовуватись як профанне, і навпаки. Але наголошено на фізіологічності поезії Дж. Свіфта через різні умови формування творчості обох авторів. Цитати з вірша Дж. Свіфта як ілюстративний матеріал наводяться в оригіналі та у перекладі Максима Стріхи.
- ДокументПрийменникові конструкції в текстах офіційно-ділового стилю української мови(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Тимкова, ВалентинаУ текстах ділових паперів для усного та писемного призна¬чення, як і в інших жанрах літературної мови, широко викорис¬товуються прийменники. Правильне їх вживання робить легким текст у вимові, м’яким для слухового сприймання. Оскільки збіг го¬лосних або приголосних звуків є незвичним явищем для україн¬ської мови, тому практикується принцип чергування окремих прийменників, що є однією з характерних фонетичних рис украї¬нської мови. За допомогою прийменників сполучаються іменники й займе¬нники з дієсловами та іншими частинами мови. Зв’язок слів за допомогою прийменника посилюється закінченням іменника. Якщо ж закінчення відсутнє в слові, то показником граматичного зв’язку виступає нульове закінчення разом з прийменником. Проблема статусу прийменника тісно пов’язана з питанням про його семантику. Надання прийменнику статусу слова (службового чи повнозначного, самостійного) означає виділення в нього не тільки граматичного, а й лексичного значення, оскільки саме слову притаманна єдність лексичного значення. В українській мові, і, зокрема, в ділових паперах часто використовуються прийменники (у, в). Вони, як виразники синтаксичного зв’язку між членами речення вживаються тільки з родовим, знахідним та місцевим відмінками, і разом з відмінковими формами характеризують певне коло смислових відношень; приналежність; місце, куди спрямована дія; міру; стан; розмір тощо. У піднесенні культури мови важливе значення має боротьба з мовними штампами, що роблять нашу мову набридливо одноманітною, безбарвною,канцелярською. Штамп виникає тоді, коли автор чи редактор безпорадний замінити синонімом часто повторюваний зворот, вираз. Особливо поширені штампи в прийменникових конструкціях, утворених за допомогою прийменника по. Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови українською. Прийменник по використовується в українській мові для вираження багатьох відношень, однак він не універсальний, як у російській мові. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілою низкою конструкцій з відповідними прийменниками. Проведений аналіз свідчить, що прийменники як службові одиниці хоча і не мають лексичного значення, проте у поєднанні з повнозначними словами можуть формувати різні лексико-граматичні утворення: адвербіальні, об’єктивні, релятивні. На тип цього утворення і його синтаксичні зв’язки значною мірою впливає прийменник, що входить до його складу. Семантичний тип прийменника обумовлює трансформації значення новоутвореної лексико-граматичної одиниці. Таким чином, прийменник – це один із засобів мови, ефективне значення якого допомагає оволодіти правильним, комунікативно доцільним українським мовленням.
- ДокументПроза Павла Вольвача як урбаністичний контекст формування особистості(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Даниліна, ОленаСтаттю присвячено текстуальному дослідженню романів сучасного українського письменника Павла Вольвача “Кляса” і “Хрещатик-плаза”. Тексти автора розглядаються в контексті глобалізаційних процесів, що активувалися на межі ХХ-ХХІ століть. Аналіз урбаністичного контексту формування особистості героя зумовлений тим, що українську літературу ще й досі сприймають як сільську. Романи автора вписані в контекст урбаністичних романів початку ХХІ століття (“Ровно/Рівне” (2001) Олександра Ірванця, “Ворошиловград” (2010) Сергія Жадана, “Ностальгія” (2016) Євгенії Кононенко, “Кляса” (2003), “Хрещатик-плаза” (2013) Павла Вольвача), які продовжують традицію роману “Місто” (1928) В.Підмогильного. Метою статті є аналіз впливу міста на формування особистості. У статті використовуються біографічний, порівняльний, психологічний методи дослідження творчості. Перший роман П.Вольвача “Кляса” (2004) представляє етап становлення героя, накопичення життєвого досвіду, розуміння себе у світі. Автор зображує один день з життя “люмпена-естета” Пашка в “інтер’єрах індустріального Запоріжжя”. Урбаністичний контекст формування особистості – це заводські райони Запоріжжя, задимленість і смог, пивні ларьки, типові будівлі й інтер’єри радянських часів. Якщо герой роману “Кляса” перебуває на етапі становлення, вибору, йому притаманні традиційні для юнацьких років вагання, роздуми й поневіряння, то герой роману “Хрещатик-плаза” на перший погляд із життєвими пріоритетами визначився, але так само багато аналізує й розмірковує. Другий роман “Хрещатик-плаза” (2013) продовжує дослідження впливу середовища на особистість і теж має автобіографічні елементи. Герой опиняється в столиці й намагається ідентифікувати себе одночасно в офісному середовищі (робота на радіостанції) й в середовищі творчо-письменницькому. Утім не лише люди впливають на героя, а й місто. Проаналізувавши романи Павла Вольвача “Кляса” і “Хрещатик-плаза”, ми дійшли висновку про те, що вони виразно урбаністично марковані. Герой першого роману знаходиться на етапі становлення особистості, перебуває під впливом суспільства індустріального Запоріжжя, водночас є частиною його і окремим індивідом. Герой другого знаходиться на етапі змін – переїзд до Києва, відрядження до Праги, перемога творчого начала над професійним; він прагне вписатися в столичний ландшафт, займає позицію спостерігача, дослідника міста, трансформує враження від життя у ньому і подорожей у творчість. Прозові тексти П.Вольвача також виразно автобіографічно марковані, утім до традиційно автобіографічних їх віднести неможливо, вони поєднують в собі елементи урбаністичного, автобіографічного романів, мемуарів, що дозволяє нам кваліфікувати їх як ландшафтну автобіографію, що належить до філософського метажанру.
- ДокументРецепция творчества Всеволода Соловьёва в русской литературной критике(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Карпина, ЕленаУ статті розглядаються погляди сучасників на творчість Вс. С. Соловйова – відомого російського історичного белетриста межі ХІХ–ХХ століть, автора п’ятитомної “Хроніки чотирьох поколінь”. Мета нашого дослідження – дати перший в історії соловйовознавства аналітичний огляд деяких критичних робіт, які були опубліковані у передових російських журналах і газетах зазначеного періоду (“Історичний вісник”, “Санкт-Петербурзькі відомості”, “Російський вісник”, “Російська думка”, “Російська старовина”, “Спостерігач”) та уявляються нам найбільш суттєвими, а також виявити основні тенденції в оцінці спадщини письменника, що існували тоді в російській літературній критиці. На підставі детального аналізу значної кількості праць, присвячених осмисленню творчого шляху романіста, автором статті робиться висновок про те, що наприкінці ХІХ– на початку ХХ століть, незважаючи на визнання читачів, літературно-критична рецепція його спадщини була досить суперечливою й відрізнялася широким спектром суб’єктивних думок та оцінок. Характеристика літературної діяльності прозаїка М. Енгельгардтом, О. Ізмайловим та П. Биковим була виключно позитивною. О. Скабичевский та М. Соколов, навпаки, оцінювали її негативно й зневажливо відзивалися про художній метод белетриста. Особливий акцент робиться на тому, що у статтях К. Медведського, який часто писав під псевдонімом К. Петров, представлені діаметрально протилежні оцінки творчості Вс. Соловйова. Така неоднозначність у сприйнятті літературної спадщини письменника пояснюється тим, що його сучасники розглядали створені ним історичні романи головним чином з позиції оціночно-суб’єктивної критики. Вони порівнювалися критиками з творами основоположника жанру – шотландського письменника сера Вальтера Скотта, а також видатними творами російської класичної літератури, в результаті чого ними були відзначені численні “недоліки”. Згодом же акценти змістилися та в особі Всеволода Соловйова побачили самобутнього митця, гідного зайняти чільне місце у низці російських історичних белетристів.
- ДокументТелеологія образу міста в бароковому “київському тексті”(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Петренко, ОльгаСтаттю присвячено розгляду функціонування “київського тексту” доби Бароко на рівні поетики та оповідних структур. Актуальність обраної теми дослідження зумовлена необхідністю спростувати поширену тезу про те, що місто вперше стає повноцінним предметом зображення в українській літературі лише в добу модернізму, як опозиція рустикальності. Згідно з ідеями урбаністичних студій, місто є синкретичним поєднанням текстів і кодів, засадничий поліглотизм якого робить його полем різноманітних семіотичних конструктів, непохопних за інших обставин. Робота має на меті проаналізувати співвідношення власне-авторських інтенцій та дискурсивної ситуації доби у творенні “міського тексту”. “Київський текст” розглянуто як поліжанрове явище, що зумовлює залучення значного обсягу творів: панегіричної поезії, агіографічної прози, ораторської літератури, хронік та літописів. Під час роботи використано структурно-семіотичний метод – для розгляду “київського тексту” як системи відповідників і опозицій, виокремлення центральних елементів (сюжетів, мотивів, образів) та аналізу їхньої реалізації у конкретних текстах. Здобутки школи “нового історизму” вжито для обґрунтування доцільності залучення до розгляду позалітературних джерел, без яких неможливе вичерпне відтворення образу барокового Києва, оскільки оперування соціально-культурним контекстом дає повніше розуміння твору. Окреслено біблійні й києворуські джерела формування образу міста в літературі XVII–XVIII ст. З’ясовано механізм співдії літературних та позалітературних факторів у творенні “міського тексту”. Проаналізовано наративні стратегії опису Києва, зумовлені ритуальними й ідеологічними чинниками. Розглянуто базові елементи київської метаміфології, у межах якої функціонує концептосфера барокового “київського тексту”. Проаналізовано низку повторюваних поетичних формул, що становлять спосіб існування міста в різних за жанрово-стилістичною природою текстах. У результаті роботи визначено телеологічні настанови творення барокового “київського тексту”.
- ДокументХудожній переклад як реалізація варіативно-інтерпретаційного потенціалу перекладача(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Голоцукова, Юлія; Загрубська, ЕлеонораУ статті аналізується питання множинності російсько-українських перекладів текстів класичної художньої літератури, встановлюються причини виникнення цієї множинності. Погляд на переклад як на діяльність, необхідну для комунікації, дозволяє позитивно вирішити проблему неоднозначності перекладу. Висвітлено процес ментальних дій суб’єкта когнітивного перекладу: сприйняття оригінального твору, його усвідомлення, розуміння, подальший переклад. Суб'єктивно-об'єктивна діяльність перекладача як посередника в двомовній комунікації є фактором множинності перекладів, ступінь якої залежить від жанру тексту, його часових і просторових характеристик, розвиненості перекладацької традиції і рецептивних можливостей цільової мови і культури. Поняття множинності – атрибут художнього перекладу, пов'язаний з поняттям творчої особистості, змаганням талантів. Наведено думку Р. Чайковського відносно великого значення поліваріативності художнього тексту і стратегій, до яких звертаються перекладачі. Досліджується трансформація творів О. Пушкіна в умовах варіативності їх перекладів як головного показника рецепції конкретного автора в іншомовній культурі. Розглядаються можливі труднощі та неточності, які виникають під час перекладу, відмінності в інтерпретації розуміння змісту оригіналу. Визначаються змістовні одиниці класичних творів, переклад яких ускладнено через історичний розвиток мови, її сучасний стан. Проводиться аналіз лексичних перетворень та граматичних трансформацій здійснених перекладачем як когнітивним суб’єктом. Елементи мови, взяті в комплексі або окремо, дозволяють аналізувати й оцінювати весь текст перекладу, а також порівнювати різні варіанти перекладу. Перекладені мовні одиниці співвіднесені з оригіналом, що дозволяє судити про їх функції в контексті і правильному розумінні всього тексту. Отримані результати можуть бути використані для спрощення завдань перекладу. У статті наголошується на необхідності подальшого вивчення когнітивної лінгвістики, розвитку методів в міжлінгвістічній варіантологіі, можливостей інтерпретації оригінального тексту в перекладі.
- ДокументІ. Франко про антиюдейську полеміку в Тлумачній Палеї(Бердянський державний педагогічний університет, 2018) Борщ, СвітланаСеред давніх творів космогонічного характеру особливе місце займає Тлумачна Палея. Виразний полемічний характер відрізняє цю пам’ятку від подібних творів. Дослідники ХІХ–ХХ ст. та деякі сучасні, як-от Владімір Мільков, схильні вважати її автором/компілятором мешканця Київської Русі. І. Франко, наприклад, припускає, що це міг бути грек священицького сану. В нашому дослідженні ми аналізуємо антиюдейську полеміку в тексті Тлумачної Палеї та думку про неї І. Франка. Український науковець високо оцінює пам’ятку, оскільки вона містить апокрифи, котрі вчений збирав для свого знаменитого видання “Апокрифів і легенд з українських рукописів”. Однак дослідник дуже обережний у називанні місця й особливо часу постання цієї пам’ятки. Перспективним вважається аналіз основних концептів у тексті Тлумачної Палеї, що може дати певне розуміння, коли й де вона могла постати. Оскільки основна полеміка звернена проти іудаїзму (Палея, або “Бытіє толковоє на Іудея”, містить також антимусульманські та антиязичницькі висловлювання), ми досліджуємо саме цей аспект. І. Франко помічає, що, на противагу антикатолицьким різким і довготривалим випадам, антиюдейська полеміка не мала значного поширення в Київській Русі. Можна сказати, що Тлумачна Палея містить основну суму цієї полеміки, якщо брати до уваги києворуський період. Проаналізовані тези, в яких містяться повчання, тлумачення, напучування та більш різкі випади проти іудаїзму та його представників, підтверджують думку І. Франка про те, що ці тези не могли виражати радикальні настрої тодішніх християн. Можливо, полеміка не виходила за межі літературних творів. Відсутність фактів про юдейський рух у ХІІІ ст. виявилась найслабшою ланкою в концепції Васілія Істріна (головного рецензента І. Франкової збірки апокрифів) щодо часу постання Тлумачної Палеї. Висновок нашого дослідження такий: без залучення нових історичних відомостей про релігійні процеси в києворуський період ми не можемо визначати точний час постання цієї пам’ятки, оскільки її полеміка має літературний характер.